“Щодня дивишся, як країна рухається в прірву…”

1342
Oleksiy Tolkachov
Oleksiy Tolkachov

Буде великий текст, хоча я вчуся мовчати. Декілька місяців нічого не писав. Але як мовчати, якщо дійсність вганяє у відчай? Коли розмови про політику дають відчуття приреченості і безнадії? Якщо щодня дивишся, як країна рухається в прірву?

Для мене перемога України у війні – питання геть не однозначне. Ніхто нам не гарантує перемогу. Історія буває дуже несправедливою та жорстокою.

Влітку я написав: “Війну ми вже заслужили. Перемогу – ще ні”.

Суспільство втомлене, довіра до влади падає, нас розривають регулярні скандали з дрібних питань. Так ми не переможемо…

Мене бісить реклама по радіо одного з казино “Гуртуємося задля перемоги”.

Хто гуртується? Де? Волонтерські збори виснажуються, волонтери втомлюються і відпадають. З мотивацією справа все гірше і гірше. Чоловіки ховаються місяцями по підвалах від мобілізації, а молодь масово втрачає інтерес до новин про війну. Президент вже лякає третім Майданом…

Українці завжди програвали, коли втрачали єдність.

Як нам повернути ту єдність, яка була минулого року, на початку повномасштабного вторгнення?

Вчора в Києві про це говорили на круглому столі, і ось моє послання.

По-перше, влада має змінюватись. Не закриватись від народу, не бути провайдером лише гарних новин або джерелом корупційних скандалів. Відвертість та щирість з народом – запорука довіри суспільства до влади. Можливо, настає час владі звернутися до нас і сказати: “Агов, народе, ми не справляємося. Не вигрібаємо. Не витягуємо”. І тоді б народ знову відчув довіру до керманичів і згуртувався?

По-друге, треба докорінно змінювати інформаційну політику. Величезною помилкою України стало висміювання ворога, глузування над ним. Численні новини про “деморалізацію в російському війську”, про те, що “ворог ось-ось побіжить”, про російські “аналоговнєт”. В суспільній свідомості загроза перестала виглядати серйозною. Гірше того, мені здається, що від нас, від суспільства влада почала приховувати війну, щоб нас не засмучувати. Росіяни обстрілюють Херсон так, як ніколи досі. Але де про це пишть? Те ж саме з Селідово Донецької області та іншими гарячими точками. Все стає майже так само, як у 2014-му. Війна далеко. І не така вона вже страшна… Суспільство розслабляється, всі знову зайнялися своїми справами, особистим життям.

Настає час говорити з суспільством відверто – ворог дуже сильний. Щоденно гинуть цивільні. Руйнуються наші міста. І попри всі наші очікування, путінський режим лише накопичує ракети, збільшує кількість дронів, мобілізує нове і нове м’ясо. Загроза мирних переговорів, заморожування війни або навіть нашої поразки абсолютно реальна, якщо ми знову не змобілізуємося.

По-третє, і я кажу про це постійно вже багато років, – нам потрібна амбітна мрія, заради якої Україні варто перемогти. Бачення майбутнього – яскраве, захоплююче – здатне мобілізувати суспільство на справжні дива. Якою буде Україна після перемоги? Навіщо нам її боронити?

Бійці часто говорять, що готові померти, але їх турбує, в якій країні житимуть їхні діти та онуки. Що вони виборюють ціною власного життя? Геть недостатньо мети “вийти на кордони 1991 року”. Вийти для чого? Що далі?

Конструювання майбутнього – це те, що треба робити вже просто зараз. Неприпустимо відкладати це питання на “після перемоги”. Бо в такому випадку перемоги може не бути. Перемогу треба здобути спочатку на світоглядному рівні, на рівні сенсів, мета-наративів.

Є дуже багато пропозицій, але чи вони потрібні, коли йде розмова глухого з німим?

Oleksiy Tolkachov, Благодійний фонд “Омріяна Країна”