Уроки повоєнної трансформації В’єтнаму та стратегічний поворот України
Примітка автора: Справжня відбудова країни охоплює всю її макроекономічну екосистему, включно з фінансовими ринками, системами освіти, охороною здоров’я, сільськогосподарським виробництвом та оборонною сферою. Водночас цей аналіз зосереджується на стратегічній трансформації фізичної інфраструктури та людського капіталу як основі економічного суверенітету України — із необхідним розглядом фінансових, інституційних і дипломатичних механізмів, від яких залежить можливість реалізації цієї трансформації. Модернізація інфраструктури та промислового кадрового потенціалу — це не лише питання подолання нагальних викликів воєнного часу; це фундаментальний рівень, на якому має будуватися майбутня суверенна економіка України.
Попри те, що Україна та В’єтнам розташовані на різних кінцях світу й мають абсолютно різне історичне походження, сьогодні їх об’єднує важлива спільна мета: прагнення побудувати стійкі, суверенні ринкові економіки з попелу війни.
Сьогодні В’єтнам широко вважається прикладом економічного успіху, пройшовши шлях від однієї з найбідніших країн світу до держави з економікою з доходом вище середнього. Його трансформація може дати Україні важливі уроки, навіть попри те, що країна залишається втягнутою у війну на виснаження з Росією.
Відбудова України: зміна глобального консенсусу
Від початку війни у 2022 році міжнародна спільнота провела десятки великих конференцій, присвячених відновленню України. У листопаді, коли делегати готуються до участі у ReBuild Ukraine Construction and Energy у Варшаві — останній великій конференції 2026 року, — основний підхід, який лежав в основі всього цього циклу конференцій, суттєво змінився.
У липні 2022 року на першій великій конференції з відновлення України в Лугано, Швейцарія, переважала класична модель відновлення після катастрофи: дочекатися миру, а потім відбудовувати.
До 2025–2026 років цей підхід суттєво змінився. Тепер організатори вважають, що відкладення відновлення лише поглиблює структурні проблеми. Нинішній підхід передбачає вже зараз підтримувати стратегічні галузі промисловості та інфраструктуру України, використовуючи стійкість, сформовану під час війни, для інтеграції країни в промислову систему Європейського Союзу, а не чекати невизначеного повоєнного майбутнього.
Цей поворот не є одностайним: деякі аналітики й надалі вважають передчасним виділення мільярдів доларів без досягнення домовленості про мир. Однак саме такий підхід став робочим консенсусом серед організаторів конференцій та урядів-донорів, які фактично ухвалюють рішення щодо капіталовкладень.
Пріоритети відновлення України
Україна не зацікавлена у простому відновленні — країна прагне модернізації. Її порядок денний у сфері відновлення визначається шістьма основними пріоритетами.
Постійне житло та соціальна інфраструктура: головним пріоритетом є інвестиції у довговічне житло та людський капітал для внутрішньо переміщених осіб, доповнені медичними закладами та школами. У колах, пов’язаних із відновленням України, словосполучення «тимчасове рішення» сприймається вкрай негативно. Водночас проблема не в модульному будівництві як такому, а в одноразових, немодернізованих конструкціях, які не мають перспективи стати постійним житлом.
Українські чиновники та європейські архітектори вказують на радянські хрущовки як на показовий приклад того, чого слід уникати: житло, яке свого часу будували як тимчасове рішення, але яке через десятиліття досі стоїть і використовується як неякісний постійний житловий фонд.
Модернізація замість відновлення: багатосторонні донори зробили принцип «Відбудувати краще» (Build Back Better) основою своєї політики, передбачаючи високі стандарти енергоефективності та модернізацію будівель і споруд. Деякі українські чиновники, своєю чергою, зазначають, що такі масштабні генеральні плани можуть стати інструментом захисту інвестицій, але водночас відкладати практичну допомогу, якої Україна потребує вже під час війни. Це створює реальну напругу між довгостроковими стандартами та нагальними потребами сьогодення, яку будь-якому партнеру доведеться враховувати.
Економічний суверенітет замість залежності від допомоги: українці вважають, що справжнє відновлення потребує формування внутрішніх доходів, а не постійного існування за рахунок іноземних бюджетних грантів. Для цього Україна має відновити активну промислову базу, здатну генерувати податкові надходження, навіть поки триває війна.
Фінансування відновлення за рахунок Росії, а не лише донорів: українське керівництво чітко заявляє, що відновлення має значною мірою фінансуватися за рахунок заморожених російських суверенних активів — близько €200 млрд, які зберігаються на Заході, — а не лише за рахунок бюджетів країн-донорів чи нових боргів. Це питання залишається невирішеним і безпосередньо впливає на те, який обсяг капіталу зрештою буде доступний Україні та на яких умовах.
Залучення української діаспори: Міністерство розвитку громад, територій та внутрішньо переміщених осіб України, офіційно відновлене у серпні 2026 року постановою Кабінету Міністрів №1003, працює над створенням прямих партнерств — так званих «мостів довіри» — між українськими діаспорними громадами та регіонами в країнах їхнього проживання. Мета — створити щонайменше 100 регіональних партнерств до 2027 року та залучити $500 млн на проєкти на рівні громад через пряме фінансування за принципом «уряд — уряд».
Імпорт виробничих технологій, а не готових будинків: якщо технологічні партнери просто постачатимуть в Україну повністю готові житлові модулі з-за кордону, країна потрапить у пастку імпорту, через яку капітал, призначений для відновлення, знову витікатиме за межі країни. Польща є одним із головних кандидатів для розміщення спільних виробничих потужностей саме тому, що вона вже є членом ЄС і має розвинену промислову базу безпосередньо на кордоні з Україною — саме такої інтеграції, яку Україна намагається відтворити в межах власного процесу вступу до ЄС.
Отримавши права на інтелектуальну власність для створення власних сучасних виробничих центрів в Україні або спільно з партнерами, такими як Польща, Україна розраховує перетворити та інтегрувати власну робочу силу, а також переміщених співгромадян, у висококваліфікований людський капітал, необхідний для відновлення. Йдеться, зокрема, про сертифікованих інженерів і технічних фахівців, навчених роботі з моделюванням цифрових двійників, інтеграцією IoT, сучасними технологіями збірного будівництва та 3D-друком.
Навчання цьому персоналу не є другорядним питанням: без нього імпортовані технології можуть мати переважно експлуататорський, а не трансформаційний характер — технологічні можливості будуть передані, але необхідні компетенції так і не залишаться у людей, які мають ними користуватися в майбутньому.
Стратегічно така модель дозволила б скоротити логістичні витрати та забезпечити циркуляцію коштів, спрямованих на відновлення, всередині України, а також між усіма країнами, установами та компаніями, які долучаться до процесу відбудови.
Саме шостий пріоритет — передача технологій замість імпорту готової продукції — робить історію В’єтнаму безпосередньо важливою для України.
Уроки В’єтнаму
Паралель між В’єтнамом та Україною є більш структурно релевантною, ніж порівняння з повоєнним відновленням Німеччини та Японії. У 1945 році Німеччина та Японія відновлювали капітал уже функціонуючих ринкових економік, маючи збережені права власності та промислові ноу-хау. В’єтнам і Україна стикаються з принципово складнішим подвійним переходом: одночасно відходити від централізованої планової системи та відновлюватися після війни.
Повоєнний досвід В’єтнаму показує, що мир автоматично не веде до економічного процвітання. В’єтнам возз’єднався у 1975 році, але реальний і сталий економічний розвиток розпочався лише у 1986 році. Парадоксально, але мир приніс не зростання, а стагнацію, оскільки В’єтнам зберіг ключові механізми командної економіки: колективізоване сільське господарство, державну промисловість і централізовано встановлені ціни. Обладнання застарівало, борги накопичувалися, а корупція протягом наступного десятиліття дедалі більше проникала в державний апарат.
Справжній перелом настав після того, як у середині 1980-х років скоротилася радянська допомога. Опинившись перед загрозою економічного колапсу, в’єтнамське керівництво було змушене погодитися на фундаментальні ринкові реформи — різкий відхід від жорсткого централізованого планування заради виживання країни.
Після цього В’єтнам нормалізував торговельні відносини зі США, у 2007 році вступив до Світової організації торгівлі (СОТ), запровадив політику розвитку виробництва на основі прямих іноземних інвестицій (FDI) — за тією ж моделлю експортних зон, яку раніше використовували спеціальна економічна зона Шеньчженя в Китаї та східноазійські «тигри» для індустріалізації, — і значно інвестував в освіту. На цю стратегію спиралися всі великі індустріальні економіки: від дуальної системи професійного навчання післявоєнної Німеччини до багаторічних інвестицій Південної Кореї в людський капітал. Ця послідовність заходів допомогла В’єтнаму перейти від економіки з низьким рівнем доходу до економіки з доходом вище середнього.
Однак в’єтнамські економісти сьогодні стверджують, що ця модель вичерпала себе: виробництво, орієнтоване на іноземні інвестиції, забезпечило слабкий ефект для внутрішньої економіки, оскільки більша частина доданої вартості залишалася всередині компаній, що належать іноземним інвесторам. На їхню думку, наступний етап розвитку має передбачати перехід від моделі «1i» (лише інвестиції) до моделі «3i»: інвестиції (Investment), впровадження технологій (Infusion of technology) та інновації (Innovation).
Перенесення моделі «3i» на Україну
Впровадження технологій: тут Україна має перевагу, якої В’єтнам не мав на аналогічному етапі: країна не чекає, поки іноземні заводи принесуть технології, а створює передові технології всередині країни під тиском війни. Кількість виробників дронів зросла приблизно з 7 компаній до початку повномасштабного вторгнення до понад 500 сьогодні, сформувавши основу ринку оборонних технологій, який у 2025 році оцінювався у $6,8 млрд. Ця внутрішня науково-дослідна робота, зумовлена необхідністю, може стати більш стійким шляхом до формування власних технологічних компетенцій, ніж початкова залежність В’єтнаму від складальних підприємств, що належали іноземним компаніям.
Інновації: В’єтнам лише зараз намагається вирішити проблему недостатнього поширення технологій та компетенцій у внутрішній економіці — через три десятиліття після початку хвилі прямих іноземних інвестицій. Українська воєнна технологічна екосистема від самого початку формувалася таким чином, щоб уникнути цієї пастки. Оборонно-технологічний кластер Brave1 тісно поєднує швидку інженерну розробку з безпосереднім застосуванням технологій на передовій. Іноземні інвестори та великі оборонні компанії дедалі частіше прагнуть безпосереднього партнерства з українськими підприємствами, а не просто передавати їм виробничі замовлення на аутсорсинг.
Іншими словами, Україна не просто повторює модель В’єтнаму — у частині технологій та інновацій моделі «3i» вона, можливо, вже випереджає сучасний рівень В’єтнаму.
Структурний розрив
У цьому порівнянні є одна важлива асиметрія. Розвиток моделі «3i» в Україні майже повністю зосереджений на оборонних технологіях і технологіях подвійного призначення. Автономні системи та штучний інтелект уже залучають реальний іноземний венчурний капітал, але його обсяги залишаються лише частиною того рівня, який був би необхідний для відновлення цивільної інфраструктури в масштабах, порівнянних із в’єтнамською хвилею прямих іноземних інвестицій.
Структурно цивільна економіка України — житлове будівництво, комунальні послуги, транспорт, банківський сектор і виробництво поза оборонною промисловістю — все ще має величезний дефіцит. І саме сюди має спрямовуватися наступна хвиля інвестицій та партнерств.
Майбутнє України
З огляду на спільне прагнення України та В’єтнаму побудувати стійкі, суверенні ринкові економіки, логічним шляхом уперед є локалізація промислового двигуна країни через цілеспрямовану передачу технологій і заповнення прогалини у цивільному секторі — за тією ж моделлю, за якою Україна розвинула власну оборонно-технологічну галузь.
У сфері фізичної інфраструктури це означає рішучий відхід як від одноразових аварійних укриттів, так і від повільного традиційного будівництва безпосередньо на місці — на користь автоматизованого виробництва, керованого програмним забезпеченням. Україні не потрібні неякісні тимчасові контейнери. Їй потрібні високоточні інженерні будівельні системи — від конструктивних панелей до повністю готових модулів, — спроєктовані від самого початку для підключення до постійних міських інженерних мереж, а не для того, щоб десятиліттями залишатися тимчасовим житлом.
Справжній актив, який варто передавати, — це не сама фізична панель чи модуль. Це цифровий процес створення цифрового двійника: поєднання даних інформаційного моделювання будівель (BIM), сенсорних даних Інтернету речей (IoT) та технологічно-організаційно-управлінської моделі Manufacturing 4.0, яка дає змогу перетворити проєктний файл на готовий компонент за значно коротший час, ніж традиційне будівництво безпосередньо на майданчику.
Саме цей цифровий процес робить будівельну систему масштабованою та відтворюваною. І саме такий вид інтелектуальної власності можна ліцензувати для виходу на новий ринок, не експортуючи жодного готового будівельного модуля.
У сфері фізичної інфраструктури це означає рішучий відхід як від одноразових аварійних укриттів, так і від повільного традиційного будівництва безпосередньо на місці — на користь автоматизованого виробництва, керованого програмним забезпеченням. Україні не потрібні неякісні тимчасові контейнери. Їй потрібні високоточні інженерні будівельні системи — від конструктивних панелей до повністю готових модулів, — спроєктовані від самого початку для підключення до постійних міських інженерних мереж, а не для того, щоб десятиліттями залишатися тимчасовим житлом.
Справжній актив, який варто передавати, — це не сама фізична панель чи модуль. Це цифровий процес створення цифрового двійника: поєднання даних інформаційного моделювання будівель (BIM), сенсорних даних Інтернету речей (IoT) та технологічно-організаційно-управлінської моделі Manufacturing 4.0, яка дає змогу перетворити проєктний файл на готовий компонент за значно коротший час, ніж традиційне будівництво безпосередньо на майданчику.
Саме цей цифровий процес робить будівельну систему масштабованою та відтворюваною. І саме такий вид інтелектуальної власності можна ліцензувати для виходу на новий ринок, не експортуючи жодного готового будівельного модуля.
Це означає, що технологічні партнери — передусім інноваційні центри, такі як Каліфорнія, де автоматизоване безвідходне виробництво за межами будівельного майданчика та виробництво на основі цифрових двійників уже досягли промислових масштабів, — мають натомість ліцензувати своє програмне забезпечення для проєктування, виробничі дані та схеми автоматизації фабрик для створення локалізованих виробничих центрів в Україні та країнах-партнерах, таких як Польща.
Відновлення не може зводитися лише до повернення того, що було втрачено. Справжня реконструкція — це можливість здійснити технологічний стрибок: перетворити виклики, породжені воєнною необхідністю, на рушійну силу формування суверенного промислового потенціалу. Не чекаючи на мирну угоду, технологічні партнери та міжнародні програми розвитку, які діятимуть уже зараз, визначатимуть майбутнє стійкої та інтелектуальної інфраструктури наступного десятиліття — не лише в Україні, а й у всьому світі. Саме цю дискусію Варшава має розпочати вже сьогодні.
Джуліан Тревіс До — співдиректор American Community Media, аналітик SlavicSac та підприємець. Спеціалізується на приватному капіталі, Manufacturing 4.0 та політиці у сфері громадянських медіа.
